Марія Корпанюк: Ніхто не знає, яка я

Марія Корпанюк — член Національної спілки художників України, старший викладач кафедри мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Лауреат обласної премії в галузі мистецтва, архітектури і дизайну
ім. Я. Лукавецького. Авторка поетичних збірок «Творяща глина» і «Ніким не бачені картини».

Оля Томаш
Виставка “Марія Корпанюк і діти” відкрита до ювілею художниці в залі обласної організації Національної спілки художників України.

Марія Корпанюк: Є вислів матері Тере
зи, що зима повинна приготувати дорогу
 весні. Мені хотілося почати з найменших, 
там, де закладається любов до мистецтва.
Тут, на цій виставці, 13 малюнків дітей. Наймолод
шій учасниці чотири роки. Дехто приходить до
мене в майстерню. Колись завжди художники мали
 при собі учнів, і це мої маленькі учні: діти знайомих, 
родичів. Деякі навіть не приходять — вдома малю
ють, я просто запросила їх. Це не якісь вундеркінди з малювання, звичайні діти, але я вже бачу, що 
серед них вимальовуються майбутні художники.
Оля Томаш: Чого б ви хотіли дітей навчити?
МК: Я хотіла би розбудити творчість 
в них, навчити їх фантазувати, бачи
ти, який світ прекрасний, який кольоро-вий. А все решта вони потому пізнають.

ОТ: А що вони вам дають?
МК: О, я багато чого від дітей навчила
ся. І, дякуючи їм, я почала малювати.
Діти можуть все. Я дійсно стаю дитиною з дітьми: вони бачать, що я така
 сама, як вони — і відкриваються. Про
сто я трошки більше знаю, але прийде час, 
що я буду знати менше, а вони більше. 
Думаю, наступного разу буде навпаки:
«Діти і Марія Корпанюк». І буде одна моя 
робота й багато дитячих. У цій експозиції
 більшість нових моїх пастелей, а зі старих
 я вибрала найкращі. От остання серія на
зивається «Нестерті часом», я там імпро
візую на тему давніх ікон. Мені хочеться, 
щоб люди пригадали ці ікони й відбиток 
часу побачили на них, що вони ще крізь
час проглядають з такою великою силою.

ОТ: Чому пастель подобається?
МК: Тому що матовий такий, шляхетний матеріал. Я не люблю нічого, що блищить. Ви бачите, яка моя кераміка? Вся матова, неглазурована, в стриманих кольорах — так воно все виглядає, ніби відбиток часу на ньому.
Чому важливо, щоб відбиток часу? Час благородності додає.
Пастель і глина — це мої матеріали. Це я.
Я якось в один момент легко і плавно перейшла з кераміки на пастель. По дорозі назбирала квіточок і мені захотілося їх намалювати. Я не виходила з майстерні по десять годин. І за два роки вже зробила персональну виставку. Просто виплеснулося. Коли малюю, забуваюся: я вже тоді ні дружина, ні мама, ні вчителька — ніхто.

ОТ: А що об’єднує вашу кераміку і пастель?
МК: Тема духовності жінки. Мені хочеться показати, яка жінка зсередини, її внутрішній світ. Ці теми почалися ще в кераміці: Марії, Мадонни, жінки-храми, велич, світло.
Я дуже багато створила кераміки, тому що працювала в ній 30 років. Порахувала, що за рік якось роздарувала 100 робіт. А в пастелі є робіт 200, бо я не так давно малюю.

ОТ: Ці всі ваші іпостасі: художниця-вчителька-мати-дружина — гармонійне ціле чи часом сваряться?
МК: Гармонійні. Я це все люблю. Я люблю бути і мамою, і жінкою, і дитиною, і художницею, і вчителькою. Для мене не складно зварити борщ. Я люблю готувати, приймати гостей. Я все роблю швидко.

ОТ: А які страви готуєте?
МК: І галицькі, і гуцульські. Тому що в мене три гуцули, а я галичанка. Правда, хлопці люблять гуцульські: вони жили в дитинстві там, у баби, в горах.

ОТ: Ким виросли ваші діти?
МК: Я б хотіла, щоб були добрими людьми. Я тільки про це Бога прошу. А професія — один художник, випускник Львівської академії мистецтв, а другий закінчив інститут туризму. Юрко і Семен Корпанюки. Колись давно були два заслужених майстри — дід мого чоловіка, Василя Корпанюка, і дідів брат. Дідо навчив усіх внуків різьбити. Старший син, Юрій, навіть робив колони в Михайлівському соборі в Києві. Дуже працьовитий і талановитий, займається інтер’єрами. А Семен художником бути не захотів, але різьбити вміє і має добрий смак.

ОТ: А є страва, яку вас завжди просять приготувати?
МК: Налисники з м’ясом і грибовою підливою.
Вони з’їдаються швидко, з-під пера, як кажуть.

ОТ: Якби ви могли порівняти себе з якоюсь водоймою, то з якою?
МК: Напевно, з рікою. З Дністром. Я виросла на березі Дністра. Він буває різний. Усі думають, що я повільна і спокійна, але я швидка і неспокійна.
Моє коріння з Галицького району. Суботів — це моє раннє дитинство. Він досі мені сниться. Я виростала в любові. Це і для жінки важливо, і для чоловіка. Бо він як виростає не в любові, то потім сам не вміє любити.

ОТ: То ви — щаслива людина?
МК: Я щаслива людина. Джерело щастя? Я думаю, що в мені. Я п’ю з нього. Я черпаю і з навколишнього, але ж найбільше із самої себе. Я щаслива, коли довкола є багато творчих людей, бо було би сумно, якби я одна така щаслива була, а решта всі нещасні. Хочеться, щоби всі були щасливі. Мені себе не жаль, я себе не бережу: я віддаю себе побільше, де лише можу. Особливо дітям.

Налисники від Марії Корпанюк
Роблю налисники, звичайні. Накладаю фарш, наполовину свинину з телятиною. М’ясо відварюю, перемелюю, цибульку смажу туди, навіть даю бульйону трішки, перцю, солі, коріандру. Загортаю трубочками. А потім роблю з грибів яворівських підливу. На Гуцульщині грибами називають тільки білі гриби, тобто має бути з натуральних білих сушених грибів. Сметану я не даю. Смажу муку і нею заправляю цю підливу. Подаю окремо, а люди собі поливають.

Золота КАСТА / №1, вересень 2008

Марія Корпанюк:

«Життя для мене — це гра»

автор Ірина Шалкітене

Марія Корпанюк — майстер живопису і кераміки, поетеса, ініціатор багатьох цікавих починань в Івано-Франківську. Вона — учасниця міжнародних і вітчизняних виставок та пленерів.

— Пані Маріє, нещодавно у Вас з’явилася нова майстерня. Як будете її облаштовувати?

— Маю в сім’ї трьох мужчин — вони й допоможуть. Чоловік Василь Корпанюк — голова обласної організації Національної Спілки майстрів народного мистецтва. Старший син Юрій закінчив Львівську академію мистецтв, працює директором дизайн-студії. Прекрасно різьбить, оздоблював Михайлівський собор у Києві. Молодший син Семен вчиться в інституті туризму Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Семена назвали на честь чоловікового діда, відомого майстра по дереву, а Юрій носить ім’я рідного брата діда. Та й друзі не залишать мене наодинці з клопотами. А взагалі я не боюся ніякої роботи: залюбки перу, шию, плету, куховарю. Мистецтво надихає мене на все.

— Як відбувалося Ваше становлення у мистецтві?

— З приїзду до мого батька знайомих — київських художників. Побачивши мої малюнки, вони порадили віддати мене на навчання до Косівського технікуму художніх промислів. Батько ж хотів бачити мене фармацевтом або іншим фахівцем, який мав би гарантований шматок хліба. Я захопилася виготовленням керамічних виробів.

Закінчивши навчання в Косові, працювала в художньо-виробничому комбінаті Івано-Франківська. Тоді ж там почав працювати і мій майбутній чоловік. Він закінчив Львівський художній інститут (нині Академія мистецтв). Ми всі тоді були молоді — Степан Грицей, Василь Вільшук, Володимир Гуменний.

Знайомі подарували мені невеличку пічку для випалювання кераміки, і я почала творити. Не мала тоді ні барвників, ні глазурі. Робила невеликі настінні прикраси, скульптурки. За якийсь час уже мала свою першу персональну виставку, а 1983 року вступила до Спілки художників. Спочатку була вільним художником, потім деякий час працювала відповідальним секретарем обласної організації Спілки художників. Тепер викладаю методику образотворчого мистецтва на кафедрі мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і за сумісництвом працюю в художній школі.

— Виставка гуцульських скринь у Києво-Печерській лаврі, на якій побував Президент України Віктор Ющенко, — то робота Вашої родини?

— Так, її організував троюрідний брат мого чоловіка Петро Корпанюк. На тій виставці було представлено сорок скринь. Петро подарував одну з моїх робіт (керамічну пташку) Віктору Ющенку. Коли Президент приїжджав на Різдво в село Яворів Косівського району, де він тридцять років тому починав свій трудовий шлях і звідки, власне, походять Корпанюки, то шість кілометрів ішов пішки в гори, щоб відвідати знаменитого різьбяра Дмитра Шкрібляка — надзвичайно цікавого і талановитого майстра.

— Чи можете назвати якусь подію у творчому житті, котра розкрила нові грані вашого таланту і, можливо, змусила по-новому подивитися на світ, на людей?

— Це сталося після поїздки на творчу базу Спілки художників у місті Дзінтарі (Латвія) на міжреспубліканський пленер керамістів. У мене тоді розігралася ностальгія за рідним краєм, а крім того, зважаючи на велику кількість художників з усього колишнього Союзу, захотілося показати щось своє, національне. І тоді створила об’ємно-просторову композицію, яку спочатку назвала «Тіні забутих предків». Але з огляду на те, що не всі читали Коцюбинського, перейменувала її на «Карпати».

— Що являла собою ця композиція?

— Це були п’ять гір, кожна з яких мала інший колір. Чорна гора — це хлопці, січові стрільці, червона — музиканти, біла — наречені, зелена — отара йде до водопою і, нарешті, остання гора — карпатський ліс і гуцулка на його фоні. Ця робота в числі інших шести моїх робіт експонувалася на міжнародній виставці в італійському місті Фаєнса — центрі сучасної світової кераміки. Мені дуже цікаво було побувати в такій групі. Не маю звички довго милуватись якоюсь однією своєю роботою. Мені цікаво те, що роблю в дану хвилину. Я люблю йти вперед. Мої роботи експонуються в наших місцевих краєзнавчому і художньому музеях, у приватних колекціях в Україні й за кордоном. А ще сотні своїх робіт я просто роздарувала.

Художники — великі фантазери. Вони, як діти, вірять у те, що роблять.

— Як давно Ви викладаєте у художній школі?

— Уже сьомий рік. Спочатку мені дуже важко було пристосовуватися до роботи «на певну годину». Та я завжди поважала вчительську працю, мої батьки — вчителі, і тому, мабуть, ставлення до цієї професії у мене особливе. В перший рік мені дали найменших дітей, доводилося бути не лише вчителем, а й нянькою. Але саме завдяки цим дітям мені захотілося малювати. Хоч як дивно, до того не малювала.

— То виходить, що вчите не лише Ви — вчать і Вас?

— Бачили б Ви, які цікаві роботи ми виконували з цими малюками, які виставки організовували! Чимало художників спеціально приходили подивитися на ці роботи. Є діти дуже здібні. Моє завдання — розбудити художника в дитині. А ще до малювання мене спонукали роботи Осина Сорохтея. Не знаю чому, але після того, як я їх побачила, творчість Сорохтея запала мені в душу. Хоч де б ходила, думала про нього. Знайшла спонсорів, ми оформили основний його доробок — більше п’ятдесяти робіт — і організували виставку. Врешті, загітувала педколектив нашої школи назвати її іменем талановитого художника. Напевно, там, на небесах, Сорохтей замовив за мене слово. Це натхнення — подарунок небес.

— Відчувається, що у Вас надзвичайно розвинута уява.

— Так, я люблю фантазувати. Тому дітям зі мною цікаво. Як птахові мало одного крила, щоб полетіти, так і мені одної глини для втілення моїх фантазій замало. Я бачу, який світ кольоровий, і мені хочеться його намалювати. Хоч чим би займалася, я люблю те, що роблю. Я — художник, тому хоч з яким би матеріалом працювала, у все вкладаю частку душі, і він оживає.

— Які якості цінуєте в людях?

— Передусім доброту, людяність, а ще — почуття гумору. З людьми, які мають почуття гумору, легше і цікавіше.

— Широкий загал більше знає Вас як художницю, і лише небагатьом відомо, що Ви ще й поетеса.

— У 70-х роках минулого століття у видавництві «Молодь» вийшла збірка віршів, які почала писати, ще будучи студенткою. Другу книгу «Ніким не бачені картини» проілюструвала своїми роботами. Передмову написав відомий поет Володимир Базилевський — чоловік, якого я не знаю особисто, але який мене дуже добре відчув через поезію.

— Про що ці вірші? Про нещасливе кохання?

— Ні, про нещасливе кохання я не пишу. Мене більше хвилюють філософські теми, природа, світ і я в ньому.

— Якими принципами керується у житті Марія Корпанюк?

— Я над цим не думала. Живу сьогоднішнім днем, нічого наперед не загадую, просто насолоджуюсь кожною миттю і щохвилини намагаюся зробити якнайбільше. Коли щось роблю, то ця праця повністю поглинає мене, я насолоджуюся нею. В житті я граюся. Багато працюю, але праця для мене — теж швидше гра. Вона не може бути тяжкою. І життя для мене — це гра. Напевно, так само легко Бог колись створював світ. Мені працюється весело, бачите, у мене тут немає ні радіо, ні телевізора. В мені моє джерело натхнення.

— Чи маєте кумирів у мистецтві?

— Іноді я захоплююся навіть не художниками, не митцями, а звичайними людьми. Серед них є чимало таких, перед ким варто схилити голову.

— Пані Маріє, Ви не шкодуєте, що пішли в мистецтво?

— Ні, не шкодую, тому що це моє. Я не люблю точності, а люблю імпровізувати. Хоча заради справедливості варто сказати, що при потребі буду виконувати будь-яку роботу. Вважаю, що можна підходити творчо до будь-якої праці, навіть до догляду за хворим. Люблю землю, із задоволенням вирощувала би квіти.

— Вважаєте себе щасливою людиною?

— Так.

— Ваші творчі плани?

— Провести персональну виставку у Києві — у Спілці художників або в Києво-Могилянській академії.

CITY LiFE / №4 (21), квітень 2006

Як відомо, Івано-Франківщина має міцно усталені в часі і надзвичайно потужні за характером матеріально-художнього наповнення традиції гончарства й мистецтва кераміки. Склався навіть певний стереотип, який локалізує ці види народної й декоративно-ужиткової творчості краю в межах Гуцульщини (Коломия, Пістинь, Косів). Він не тільки усуває з поля зору інші, не менш цікаві осередки традиційного керамічного промислу на Покутті, Войнилівщині, Бойківщині, але й до певної міри ускладнює характер взаємозв’язків між традицією і сучасним її використанням. У 1950 – 1980-х роках тиражоване репродукування керамічних виробів у Косові, попри те, що там працювало і продовжує працювати немало самобутніх майстрів, призвело до помітного вихолощення багатовікових традицій. Сформувалися певні “стандарти” сувенірної чи виставкової продукції, що втратила своє первісне функціональне призначення, а разом з ним і здатність до розвитку форм, технології і засобів художнього оздоблення відповідно до вимог часу. “Гуцульщина” в кераміці набула ніби протегованого, офіційного статусу у виставковому житті обласного центру, діяльності Художньо-виробничого комбінату, заповнила інтер’єри багатьох громадських установ і сховища місцевих музеїв. Були, звичайно, певні спроби розгерметизувати цю вузько потрактовану традицію — дрібна жанрова пластика Василя Аронця, використання напівзабутої технології димленої кераміки Михайлом Кікотем і Юрком Іллюком чи спорадичне звертання поодиноких випускників художніх закладів Львова до сучасних формальних пошуків. Але тотального впливу на загальну, досить інертну ситуацію вони не мали. Принаймні, чогось подібного до “феномену Гавареччини” або сміливого експериментування з формально-пластичними можливостями глини, властивого львівським професіоналам-керамікам, на теренах області не відбувалося.
Може, тому таким несподіваним і обнадійливим мистецьким фактом 1980-х років стала поява на одній з обласних художніх виставок об’ємно-просторової композиції “Карпати”, створеної івано-франкІвською художницею Марією Корпанюк в 1983 році. Такого сміливого і водночас органічного поєднання масштабної абстрагованої форми, ритміки немовби оповитих пісенною архаїкою гуцульських мотивів, які вільно розгортаються довкола стилізованих гір з багатством різнохарактерних фактур і природною колористикою випаленої глини, здається, не очікували від майстрині, яка лише рік перед тим була прийнята до членства в обласному відділенні СХ України. Робота виконувалася на міжреспубліканському пленері керамістів у Дзінтарі (Литва) й після жорсткого конкурсу, в числі небагатьох творів, експонувалася на престижній міжнародній виставці в італійському місті Фаєнца. Тепер вона зберігається в Івано-Франківському художньому музеї.
Марія Корпанюк — уродженка с. Суботова Галицького району, місцевості з надзвичайно розвинутими в XIX — на початку XX ст. керамічними промислами й осередками виробництва чорнодимленої кераміки, генетично пов’язаної з давньогалицькими художніми традиціями. Професійний вишкіл здобувала на відділенні кераміки Косівського технікуму художніх промислів, який закінчила у 1972 році. Як не дивно, але перша персональна виставка майстрині відбулася зовсім недавно — у серпні 1998 року у виставковій залі Івано-Франківського відділення СХ України. Мабуть, одну з причин тут слід вбачати в камерному спрямуванні творчості Марії Корпанюк, менш пристосованої до загальноприйнятих форм експозиційно-виставкової роботи. У її творах превалює пластично-скульптурний, чи точніше — горельєфний характер осмислення тем і образів. Ручна технологія дозволяє поєднувати дуже різні способи й манери виконання: ескізний експромт, що буквально наноситься пальцями по ще вологій поверхні глиняного пласта: силуетний рисунок гострим стилосом, який залишає на поверхні матеріалу глибокі борозни; мозаїчний принцип заповнення площини окремо відформованими об’ємними елементами тощо. Майстриня не зловживає поливами, хоч в деяких роботах, саме завдяки їм, створюється широке коло асоціацій з різними техніками малярства (“Марія”, “Мадонна”, серії пейзажних мотивів). Перевага надається природним якостям теракоти з характерним цеглястим колоритом і фактурами, які зберігають сліди вогню. Тематичний діапазон творів завжди є співрозмірним з узвичаєними людськими почуваннями, духовними категоріями людського буття і національними традиціями образотворення: серії плакеток “Сім’я”, “Двоє”, “Храм”, варіації на теми давнього галицького іконопису, пейзажі та анімалістика. Крізь сучасні дизайнерські форми часто проглядають, хоч і стилізовані, але достатньо виразні мотиви традиційно гуцульської різьби на дереві, писанкарства і вишивки. Іноді вони реалізуються в образах крилатих голівок херувимів, хрестів і делікатної орнаментації, як в декоративному пласті “Молитва”. Цей особливий ненав’язливий колорит Гуцульщини становить вартісну ознаку індивідуального стилю сувенірної продукції Корпанюк — мініатюрних плакеток, медальйонів, жіночих прикрас, пам’яткових медалей. Через багато років художниця повернулася до об’ємно-просторової пластики в серії робіт “Птахи” (1997—1998). Як і в композиції “Карпати”, гранично спрощена і водночас промовиста форма є тут головним носієм ідейно-художнього задуму. Досконалою пластикою, темною, гладко виправленою чи, навпаки, шорсткою на дотик фактурою — “Птахи” нагадують вироби народних майстрів — традиційну іграшку з димленої глини, каріни і свищики Ю.Іллюка, ужитковий посуд войнилівських гончарів. Доробок Марії Корпанюк, який лише спорадично з’являвся на виставках, врешті став повноцінним надбанням художнього процесу. Саме тепер, після персональної експозиції, відкриваються для неї ширші горизонти для реалізації потенційних задумів і можливостей.

Віктор Мельник

Національна спілка художників України,

“Образотворче мистецтво”. 2001, ч. 2, с. 1-88