Смолою пахло, фарбою і клеєм.
Коли ж проміння впало з висоти,
Лягли долів тонкі хрести
І день кінчався й починавсь зорею.

Здалека налітали літні звуки,
Гукали в полі діти-пастухи,
І запах лип возносився верхи,
І підіймав він онімілі руки.

І бачив зрідка, дивлячись туди,
Куди немає більше вороття,
Землі і неба радісне злиття
І хату білу, і в цвіту сади.

Він знав, таке буває раз в житті:
Малюєш легко, як дитина.
З’явилась постать Бога-Сина,
А далі ангели й святі.

А дальше сонячна колона
Розмила складки срібних риз
Й лоза повилась на карниз,
Зронивши виноградні грона.

…Був літній день п’янкий, паркий,
Павук розкинув павутину,
Марія пригорта дитину,
Не вірячи у злі чутки.

А вість прийшла. Пора в дорогу.
Втікайте! О біда, біда!
Йде ослик. В глечиках вода.
І ангел, посланець від Бога…

Коли він погляд вбік зронив,
Туди, де сутінки густі,
Чотири плями золоті
Хтось до підлоги пришпилив.

Там легко босими ногами
Ступали в золото жінки,
Несли букетики й вінки,
Полотна вишиті і рушники,
Що їхніми були дарами.

04.05.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”