О. Заливасі

Схрестились промені навкіс.
Вечірнє сонце увійшло до храму
І золотом вповило рами
І ангела, що вість приніс.

Він, прихилившись до колони,
Стуливши крила, склавши руки,
Занурившись у хвилю звуків,
Вдивлявся в полотно червоне.

Невидимий в такому тлумі,
Натхнений силою небес,
Він бачить: люд вирує весь,
Лише один стоїть в задумі.

Могутнім видихом органа,
Він чує, прозвучала мова,
Й до горла підступило слово,
Як кров, очищуючи рану.

А чоловік серед народу,
Немов на сповіді, відвертий,
Вже вклинив погляд свій упертий
В серця і душі свого роду.

Земля, земля! Звучать хори.
Земля наповнена хорами.
Чи заслужив я, Господи, у храмі,
Подумав він і глянув догори.

І Той, що з купола вслухавсь
У розповідь його палку,
Вже бачив не народ – ріку,
Якої в спразі дочекавсь.

06.07.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”