Як відомо, Івано-Франківщина має міцно усталені в часі і надзвичайно потужні за характером матеріально-художнього наповнення традиції гончарства й мистецтва кераміки. Склався навіть певний стереотип, який локалізує ці види народної й декоративно-ужиткової творчості краю в межах Гуцульщини (Коломия, Пістинь, Косів). Він не тільки усуває з поля зору інші, не менш цікаві осередки традиційного керамічного промислу на Покутті, Войнилівщині, Бойківщині, але й до певної міри ускладнює характер взаємозв’язків між традицією і сучасним її використанням. У 1950 – 1980-х роках тиражоване репродукування керамічних виробів у Косові, попри те, що там працювало і продовжує працювати немало самобутніх майстрів, призвело до помітного вихолощення багатовікових традицій. Сформувалися певні “стандарти” сувенірної чи виставкової продукції, що втратила своє первісне функціональне призначення, а разом з ним і здатність до розвитку форм, технології і засобів художнього оздоблення відповідно до вимог часу. “Гуцульщина” в кераміці набула ніби протегованого, офіційного статусу у виставковому житті обласного центру, діяльності Художньо-виробничого комбінату, заповнила інтер’єри багатьох громадських установ і сховища місцевих музеїв. Були, звичайно, певні спроби розгерметизувати цю вузько потрактовану традицію — дрібна жанрова пластика Василя Аронця, використання напівзабутої технології димленої кераміки Михайлом Кікотем і Юрком Іллюком чи спорадичне звертання поодиноких випускників художніх закладів Львова до сучасних формальних пошуків. Але тотального впливу на загальну, досить інертну ситуацію вони не мали. Принаймні, чогось подібного до “феномену Гавареччини” або сміливого експериментування з формально-пластичними можливостями глини, властивого львівським професіоналам-керамікам, на теренах області не відбувалося.
Може, тому таким несподіваним і обнадійливим мистецьким фактом 1980-х років стала поява на одній з обласних художніх виставок об’ємно-просторової композиції “Карпати”, створеної івано-франкІвською художницею Марією Корпанюк в 1983 році. Такого сміливого і водночас органічного поєднання масштабної абстрагованої форми, ритміки немовби оповитих пісенною архаїкою гуцульських мотивів, які вільно розгортаються довкола стилізованих гір з багатством різнохарактерних фактур і природною колористикою випаленої глини, здається, не очікували від майстрині, яка лише рік перед тим була прийнята до членства в обласному відділенні СХ України. Робота виконувалася на міжреспубліканському пленері керамістів у Дзінтарі (Литва) й після жорсткого конкурсу, в числі небагатьох творів, експонувалася на престижній міжнародній виставці в італійському місті Фаєнца. Тепер вона зберігається в Івано-Франківському художньому музеї.
Марія Корпанюк — уродженка с. Суботова Галицького району, місцевості з надзвичайно розвинутими в XIX — на початку XX ст. керамічними промислами й осередками виробництва чорнодимленої кераміки, генетично пов’язаної з давньогалицькими художніми традиціями. Професійний вишкіл здобувала на відділенні кераміки Косівського технікуму художніх промислів, який закінчила у 1972 році. Як не дивно, але перша персональна виставка майстрині відбулася зовсім недавно — у серпні 1998 року у виставковій залі Івано-Франківського відділення СХ України. Мабуть, одну з причин тут слід вбачати в камерному спрямуванні творчості Марії Корпанюк, менш пристосованої до загальноприйнятих форм експозиційно-виставкової роботи. У її творах превалює пластично-скульптурний, чи точніше — горельєфний характер осмислення тем і образів. Ручна технологія дозволяє поєднувати дуже різні способи й манери виконання: ескізний експромт, що буквально наноситься пальцями по ще вологій поверхні глиняного пласта: силуетний рисунок гострим стилосом, який залишає на поверхні матеріалу глибокі борозни; мозаїчний принцип заповнення площини окремо відформованими об’ємними елементами тощо. Майстриня не зловживає поливами, хоч в деяких роботах, саме завдяки їм, створюється широке коло асоціацій з різними техніками малярства (“Марія”, “Мадонна”, серії пейзажних мотивів). Перевага надається природним якостям теракоти з характерним цеглястим колоритом і фактурами, які зберігають сліди вогню. Тематичний діапазон творів завжди є співрозмірним з узвичаєними людськими почуваннями, духовними категоріями людського буття і національними традиціями образотворення: серії плакеток “Сім’я”, “Двоє”, “Храм”, варіації на теми давнього галицького іконопису, пейзажі та анімалістика. Крізь сучасні дизайнерські форми часто проглядають, хоч і стилізовані, але достатньо виразні мотиви традиційно гуцульської різьби на дереві, писанкарства і вишивки. Іноді вони реалізуються в образах крилатих голівок херувимів, хрестів і делікатної орнаментації, як в декоративному пласті “Молитва”. Цей особливий ненав’язливий колорит Гуцульщини становить вартісну ознаку індивідуального стилю сувенірної продукції Корпанюк — мініатюрних плакеток, медальйонів, жіночих прикрас, пам’яткових медалей. Через багато років художниця повернулася до об’ємно-просторової пластики в серії робіт “Птахи” (1997—1998). Як і в композиції “Карпати”, гранично спрощена і водночас промовиста форма є тут головним носієм ідейно-художнього задуму. Досконалою пластикою, темною, гладко виправленою чи, навпаки, шорсткою на дотик фактурою — “Птахи” нагадують вироби народних майстрів — традиційну іграшку з димленої глини, каріни і свищики Ю.Іллюка, ужитковий посуд войнилівських гончарів. Доробок Марії Корпанюк, який лише спорадично з’являвся на виставках, врешті став повноцінним надбанням художнього процесу. Саме тепер, після персональної експозиції, відкриваються для неї ширші горизонти для реалізації потенційних задумів і можливостей.

Віктор Мельник

Національна спілка художників України,

“Образотворче мистецтво”. 2001, ч. 2, с. 1-88