Марія Корпанюк:

«Життя для мене — це гра»

автор Ірина Шалкітене

Марія Корпанюк — майстер живопису і кераміки, поетеса, ініціатор багатьох цікавих починань в Івано-Франківську. Вона — учасниця міжнародних і вітчизняних виставок та пленерів.

— Пані Маріє, нещодавно у Вас з’явилася нова майстерня. Як будете її облаштовувати?

— Маю в сім’ї трьох мужчин — вони й допоможуть. Чоловік Василь Корпанюк — голова обласної організації Національної Спілки майстрів народного мистецтва. Старший син Юрій закінчив Львівську академію мистецтв, працює директором дизайн-студії. Прекрасно різьбить, оздоблював Михайлівський собор у Києві. Молодший син Семен вчиться в інституті туризму Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Семена назвали на честь чоловікового діда, відомого майстра по дереву, а Юрій носить ім’я рідного брата діда. Та й друзі не залишать мене наодинці з клопотами. А взагалі я не боюся ніякої роботи: залюбки перу, шию, плету, куховарю. Мистецтво надихає мене на все.

— Як відбувалося Ваше становлення у мистецтві?

— З приїзду до мого батька знайомих — київських художників. Побачивши мої малюнки, вони порадили віддати мене на навчання до Косівського технікуму художніх промислів. Батько ж хотів бачити мене фармацевтом або іншим фахівцем, який мав би гарантований шматок хліба. Я захопилася виготовленням керамічних виробів.

Закінчивши навчання в Косові, працювала в художньо-виробничому комбінаті Івано-Франківська. Тоді ж там почав працювати і мій майбутній чоловік. Він закінчив Львівський художній інститут (нині Академія мистецтв). Ми всі тоді були молоді — Степан Грицей, Василь Вільшук, Володимир Гуменний.

Знайомі подарували мені невеличку пічку для випалювання кераміки, і я почала творити. Не мала тоді ні барвників, ні глазурі. Робила невеликі настінні прикраси, скульптурки. За якийсь час уже мала свою першу персональну виставку, а 1983 року вступила до Спілки художників. Спочатку була вільним художником, потім деякий час працювала відповідальним секретарем обласної організації Спілки художників. Тепер викладаю методику образотворчого мистецтва на кафедрі мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і за сумісництвом працюю в художній школі.

— Виставка гуцульських скринь у Києво-Печерській лаврі, на якій побував Президент України Віктор Ющенко, — то робота Вашої родини?

— Так, її організував троюрідний брат мого чоловіка Петро Корпанюк. На тій виставці було представлено сорок скринь. Петро подарував одну з моїх робіт (керамічну пташку) Віктору Ющенку. Коли Президент приїжджав на Різдво в село Яворів Косівського району, де він тридцять років тому починав свій трудовий шлях і звідки, власне, походять Корпанюки, то шість кілометрів ішов пішки в гори, щоб відвідати знаменитого різьбяра Дмитра Шкрібляка — надзвичайно цікавого і талановитого майстра.

— Чи можете назвати якусь подію у творчому житті, котра розкрила нові грані вашого таланту і, можливо, змусила по-новому подивитися на світ, на людей?

— Це сталося після поїздки на творчу базу Спілки художників у місті Дзінтарі (Латвія) на міжреспубліканський пленер керамістів. У мене тоді розігралася ностальгія за рідним краєм, а крім того, зважаючи на велику кількість художників з усього колишнього Союзу, захотілося показати щось своє, національне. І тоді створила об’ємно-просторову композицію, яку спочатку назвала «Тіні забутих предків». Але з огляду на те, що не всі читали Коцюбинського, перейменувала її на «Карпати».

— Що являла собою ця композиція?

— Це були п’ять гір, кожна з яких мала інший колір. Чорна гора — це хлопці, січові стрільці, червона — музиканти, біла — наречені, зелена — отара йде до водопою і, нарешті, остання гора — карпатський ліс і гуцулка на його фоні. Ця робота в числі інших шести моїх робіт експонувалася на міжнародній виставці в італійському місті Фаєнса — центрі сучасної світової кераміки. Мені дуже цікаво було побувати в такій групі. Не маю звички довго милуватись якоюсь однією своєю роботою. Мені цікаво те, що роблю в дану хвилину. Я люблю йти вперед. Мої роботи експонуються в наших місцевих краєзнавчому і художньому музеях, у приватних колекціях в Україні й за кордоном. А ще сотні своїх робіт я просто роздарувала.

Художники — великі фантазери. Вони, як діти, вірять у те, що роблять.

— Як давно Ви викладаєте у художній школі?

— Уже сьомий рік. Спочатку мені дуже важко було пристосовуватися до роботи «на певну годину». Та я завжди поважала вчительську працю, мої батьки — вчителі, і тому, мабуть, ставлення до цієї професії у мене особливе. В перший рік мені дали найменших дітей, доводилося бути не лише вчителем, а й нянькою. Але саме завдяки цим дітям мені захотілося малювати. Хоч як дивно, до того не малювала.

— То виходить, що вчите не лише Ви — вчать і Вас?

— Бачили б Ви, які цікаві роботи ми виконували з цими малюками, які виставки організовували! Чимало художників спеціально приходили подивитися на ці роботи. Є діти дуже здібні. Моє завдання — розбудити художника в дитині. А ще до малювання мене спонукали роботи Осина Сорохтея. Не знаю чому, але після того, як я їх побачила, творчість Сорохтея запала мені в душу. Хоч де б ходила, думала про нього. Знайшла спонсорів, ми оформили основний його доробок — більше п’ятдесяти робіт — і організували виставку. Врешті, загітувала педколектив нашої школи назвати її іменем талановитого художника. Напевно, там, на небесах, Сорохтей замовив за мене слово. Це натхнення — подарунок небес.

— Відчувається, що у Вас надзвичайно розвинута уява.

— Так, я люблю фантазувати. Тому дітям зі мною цікаво. Як птахові мало одного крила, щоб полетіти, так і мені одної глини для втілення моїх фантазій замало. Я бачу, який світ кольоровий, і мені хочеться його намалювати. Хоч чим би займалася, я люблю те, що роблю. Я — художник, тому хоч з яким би матеріалом працювала, у все вкладаю частку душі, і він оживає.

— Які якості цінуєте в людях?

— Передусім доброту, людяність, а ще — почуття гумору. З людьми, які мають почуття гумору, легше і цікавіше.

— Широкий загал більше знає Вас як художницю, і лише небагатьом відомо, що Ви ще й поетеса.

— У 70-х роках минулого століття у видавництві «Молодь» вийшла збірка віршів, які почала писати, ще будучи студенткою. Другу книгу «Ніким не бачені картини» проілюструвала своїми роботами. Передмову написав відомий поет Володимир Базилевський — чоловік, якого я не знаю особисто, але який мене дуже добре відчув через поезію.

— Про що ці вірші? Про нещасливе кохання?

— Ні, про нещасливе кохання я не пишу. Мене більше хвилюють філософські теми, природа, світ і я в ньому.

— Якими принципами керується у житті Марія Корпанюк?

— Я над цим не думала. Живу сьогоднішнім днем, нічого наперед не загадую, просто насолоджуюсь кожною миттю і щохвилини намагаюся зробити якнайбільше. Коли щось роблю, то ця праця повністю поглинає мене, я насолоджуюся нею. В житті я граюся. Багато працюю, але праця для мене — теж швидше гра. Вона не може бути тяжкою. І життя для мене — це гра. Напевно, так само легко Бог колись створював світ. Мені працюється весело, бачите, у мене тут немає ні радіо, ні телевізора. В мені моє джерело натхнення.

— Чи маєте кумирів у мистецтві?

— Іноді я захоплююся навіть не художниками, не митцями, а звичайними людьми. Серед них є чимало таких, перед ким варто схилити голову.

— Пані Маріє, Ви не шкодуєте, що пішли в мистецтво?

— Ні, не шкодую, тому що це моє. Я не люблю точності, а люблю імпровізувати. Хоча заради справедливості варто сказати, що при потребі буду виконувати будь-яку роботу. Вважаю, що можна підходити творчо до будь-якої праці, навіть до догляду за хворим. Люблю землю, із задоволенням вирощувала би квіти.

— Вважаєте себе щасливою людиною?

— Так.

— Ваші творчі плани?

— Провести персональну виставку у Києві — у Спілці художників або в Києво-Могилянській академії.

CITY LiFE / №4 (21), квітень 2006