Б. Стефанюку

Тремтить гілля від вітру і від спеки.
Столітні липи у коронах цвіту.
Жита й життя, і половина літа,
Життя і літо, й спогади далекі.

У холоді під липами сидять
В задумі браття в світлих капелюхах.
І дим домішується до густого духу,
І бджоли на той дух сюди летять.

І тиша ця порушується словом,
А слово відбивається в очах.
І під пахучий, медом критий дах,
Злітають іскри тихої розмови.

Та враз вона, здійнявшись догори,
Покинувши це коло чоловіче,
Злітає легко на вселенське віче:
Її несуть-підтримують вітри.

Вона, як воїн, що пройшов крізь битву.
Тепер її далеко в світі чути
З питанням: бути чи не бути?
Стихає й переходить у молитву.

25.07.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”