Межі нема в цих темних водах,
Де вир на срібному свердлі
Вривається в ядро землі.

Покірно хиляться тут лози,
Мов поневолені глибин.
На склі води — хмарини плин.

Ніхто не поворушить тиші,
Ні біла блискавка хребта,
Ні в легкому падінні птах.

Лише мойого тіла сплеск,
І віддих виру, й віддих неба,
І невтолима ця потреба:

Шукати в ранішній порі
Блідого вогника зорі.

Збірка “Ніким не бачені картини”

У кузні вітер павутиння рве
І будякам чіпляє на корони.
В широкі шпари ніч пливе,
В ній — дух людини безборонний.

Корова нипає при вході,
Принюхується і скубе,
За нею, мов покора ходить
Телятко стомлене, рябе.

Тут пахне сирістю і глеєм,
Вже навіть дерево зросло,
Давно покрилося іржею
Дзвінке і чисте ремесло.

Нема ковадла, ні коня,
Лиш місяця серпок забутий
Висить до голубого дня,
Весь в чисте золото обутий.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Ніч врочиста, мов причастя,
Розів’є гніздечко кіс,
Слух обійме темний ліс,
Серце стихне в болях щастя.
Б головах вода дзюрчить,
В тілі — птах, земля і жінка,
І сухого хліба грінка,
І очей густа блакить.
І конвалій цвіт блідий,
Нас докупи мох сплітає.
В сонні трави опадають
Перестиглих зір плоди.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Ранок, сонце ледь зійшло.
Йдуть в пальто й шинелях.
Світло денне розвело
Тіні по панелях.
Залишаю все як є,
Легко, без печалі.
Радісне твоє лице
В дзеркала овалі.
Прошелесну між усіх,
Звикло прошелесну.
Під тополями ще сніг,
Але вже на весну.
Знов будується гніздо
На гіллі високім,
3 найхимерніших оздоб,
Як на моє око.
Просто неба, просто хмар,
Між будівель сірих,
Нам весна приносить дар —
Голос віри.

Збірка “Творяща глина”

Дух завмер, об ребра вдаривсь.
Зупинилась тихо мить.
Глибина мені бринить,
Пахне дном тендітна парость.

В темних тінях верболозів
Я блукав собі без цілі.
Береги в зеленій цвілі
Мені стрілись по дорозі.

І замулене каміння,
Напівзгниле і замшіле,
Дерево в ріці осіле,
Без кори і без коріння.

Лиш один я чув тоді,
Як брати мої ростуть.
І пливуть прудкі, мов ртуть,
У спокусливій воді.

Збірка “Творяща глина”

 

Тихо, легко, сніг лапатий,
У паперах день згорів.
Вже нема кому співати —
Ні синиць, ні снігурів.
І така собі печера
Наді мною повстає,
І приємна ця перерва,
Що в лице морозом б’є.
Місяць раптом випливає,
Білий син зірок з пітьми.
Голуб звикло спочиває
Над столітніми дверми.
Пізні люди поспішають,
Мчить автобус одинокий…
Для непрошених печалей
Світиться червоне око.

Збірка “Творяща глина”

Кожній квітці годинник відлічує час,
Кожну квітку година у нас забирає,
Кожна людина іде від квіток,
Кожна має в землі свій куток.

Так багато часу нам дано,
Так живем на землі давно,
І так довго у цьому світі
Не могла я тебе зустріти.

Кожна квітка цвіла на землі,
Кожну квітку бджола цілувала,
Кожна квітка цвіла й відцвіла,
Кожна квітка з землі росла.

Так багато квіток було,
Так багато думок на чоло,
І так довго у цьому світі
Не могла я тебе зустріти.

Збірка “Творяща глина”

Проталина. Трава аж чорна,
Копитця слід у землю вріс.
Палає дивним світлом ліс,
Ламає гілля лань моторна.
Ще найніжніші сплять дощі
У хмарах білих і вологих.
В душі бринить якась тривога,
Бруньки потріскують в кущі,
О радість першого листка,
Липкого клею млавкий смак,
І цей в снігах таємний знак,
Де я, мов тінь зими, хитка,
А кров моя — як темний мак…
Я вся тремчу, немов ріка.

Збірка “Ніким не бачені картини”