Я ще в тобі не відійшла
Від русих кіс до пасем срібних,
Хоч по ріці полотна згрібні
І моя мама попливла.

Я ще у мами на руках,
Та вже тобі рука належить,
Ніхто ці руки не розмежить,
Хоч ниточка така тонка…

Збірка “Творяща глина”

Від засмаглої руки
Плавна тінь в піску блукає.
Око спокою шукає
В срібнім полиску ріки.

В лопухах вода студена,
Пташка в лозах на сторожі,
І піщане наше ложе,
Чисте, радісне, вогненне.

Вдалині, мов мак село,
Закосичене хлібами.
Між крутими берегами —
Липень спертий на весло.

Збірка “Творяща глина”

Світило сонце. Приморожений
Очима риб дивився став.
І лист, мов ангел потривожений,
На землю з дерева злітав.

На водах спала жінка біла,
Холодна жінка кам’яна.
На тілі в неї осінь тліла,
Неначе латочка сукна.

Збірка “Творяща глина”

Ряд очеретяних свічок
На білих паличках,
Мов перевтілений дячок,
Виводить тонко птах.

Осінніх вільх солодкий запах.
Село. Вечірній дим.
Бреде корова по левадах
З телятком золотим.

Збірка “Творяща глина”

Отут була могила
І тут. Ходи сюди.
Лежать у цих могилах
Прапрадідів діди.

Ніхто про них не знає.
Розсипались хрести.
Трава розпочинає,
Як сотні літ, рости.

Трава, над нею груші
Дрібні, рясні, медові.
Сюди козацькі душі
Приходять, як додому.

Сюди козацькі внуки,
Коли у полі всі,
Тримаючись за руки,
Йдуть босі по росі.

Уже й про дім забули,
Грядки свої й чужі,
Вже й місце проминули,
Де гріються вужі.

Є в хащах непрохідних
Ожини, глоду й рожі
У них домівка рідна
І сонцем вкрите ложе.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Здійнявсь туман… Села — як не бувало…
Лиш пес стоїть на прив’язі один,
І стелиться до ніг вечірний дим,
І хтосі здаля викрикує зухвало.

Повільно гаснуть голоси жіночі,
Закутані в тонкий туман,
І пахне медом житній лан,
І віз собі туркоче проти ночі.

А потім заскрипить залізна брама,
Чиясь розтане постать в темноті,
І пес побачить, як на висоті
Несеться хмара, вхоплена вітрами.

З-під неї, не підвладні навіть снові,
Світла спалахнуть, аж радісно очам,
І чаша неба світиться, мов храм,
І до вечірні цвіркуни готові.

28.10.1988р.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Г. Аронeць

Знов дощ, нічого не поробиш.
В присмерклім лісі під гіллям,
Немов мисливець, що лишився сам,
Надію втративши на здобич,
Думкам найперше волю дам.

Як на початку ватри дим,
Вони розмиті й безфоремні,
Бліді або, як сажа, темні,
Мов лиця, вдягнені у ґрим,
Бажання їх розгледіти — даремні.

Але якась проходить хвиля,
Мов курява з-перед очей.
Злетить увесь туман оцей,
Розвіється хистке безсилля
Далеких сплутаних речей.

І, проявляючись, мов фото,
З уяви почерпнувши лиця,
Неначе спраглий до криниці,
Що припадає пересохлим ротом,
Я вас збираю по краплинці.

І бачу там на дні самім
Очищений громами простір,
І Ви, немов з дороги гості,
Заходите у світлий дім
У тій блакитній високості.

13.08.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Вікно. Нема і деревини,
Та шиби, мов магніти,
Впіймали захід, що сяйнув на квіти,
Мольберт — на нім картину.
То захід втому поборов,
Востаннє ясно глянув
Й розлив кругом рожеву кров
З-за хмари, мов із рани.
Засвічена отим вогнем,
Картина запалала,
І я, прощаючись із днем,
Задивлена стояла.
І скрізь, торкаючись мене,
Крізь мене йшло проміння,
І ремесло моє земне
Переросло в творіння.
Та раптом вітер — то не сон —
Зашелестіли книги,
І шиби, мов шматочки криги,
Злетіли на балкон.
Усе змішалось: захід, квіти,
Картина, скло і звук…
І пензель випав з рук.

10. 1998 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

У тому тлумі несусвітнім,
Червоно-жовто-голубому склі,
Де пахне згарищем і літом,
Лицем до неба ангел на землі.

Йому тепер отут лежати
Зі сріблом-золотом в крилі,
Поки якась рука дитяти
Віднайдеться і в цім селі.

Підійме, обітре, зрадіє
І нескладне його тільце
Невинним зором обігріє,
Мов великоднєє яйце.

І покладе в такім куточку,
Де кріп росте і бузина,
Щоби на ангельську сорочку
Не спокушався сатана.

03.05.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Душно. Крісло під каштаном,
Пахне сирістю з кімнат,
Голуби снують від рана
І воркують щось не влад.

На плотах висять кожухи,
Нафталіну й цвілі запах,
І метелики, і мухи,
Сонця знак в кота на лапах.

І все дужче припікає,
Мліють квіти в квітнику,
І усе живе тікає
Попід верби на ріку.

Пахне липа, аж до млості,
Мучить спрага — до води…
Літо, ти прийшло не в гості,
Ти пребудеш назавжди.

Збірка “Ніким не бачені картини”