Якщо ви відвідуєте мистецькі виставки, якщо ви наближені до Національної спілки художників України, — ім’я Володимира Гуменного вам знайоме. Можливо, у вашій оселі висять графічні або живописні твори цього талановитого художника. Якщо ні, а я в цьому впевнена, для вас це ім’я одне з багатьох. Ви не знайдете в книгарнях, бібліотеках каталогів чи монографій цього художника, він не нагороджений жодною всеукраїнською чи обласною мистецькою премією, про нього не пишуть газети і журнали, проте такий художник живе в нашому місті і про нього знає світ. У світових каталогах його ім’я стоїть поряд з такими титанами від мистецтва, як Альбін Бруновський, Олександр Архипенко, Сальвадор Далі, Генрі Мур, Джакомо Монцу.

Учень славного снятинського митця Ярослава Лукавецького, 100-річчя якого ми святкуватимемо наступного року, завдяки проникливому вчителеві уже в дитинстві знав, що буде художником і тільки художником. Навчаючись у мистецьких школах Києва і Львова, він підтвердив своє бажання. В 1986 р. вступає до Національної спілки художників. Його роботи окрім України експонувались на міжнародних виставках у Бельгії, Болгарії, Індії, Іспанії, Італії, Канаді, Кореї, Литві, Македонії, Словакії, США, Тайвані, Фінляндії, Японії (понад 100 виставок).

Його персональні виставки відбулися у Вільнюсі (1985), Братиславі (1986), Монреалі й Оттаві (1990), Москві (2000). Роботи зберігаються в музеях Іспанії, Італії, Кореї, Литви, Польщі, Росії, США та в приватних збірках у багатьох країнах світу.

Володимир Гуменний — член Графічного клубу (Філадельфія, США, 1994 р.), член-кореспондент Міжнародної академії модерного мистецтва (Рим, Італія, 2001 р.), заслужений художник Міжнародної академії модерного мистецтва (Рим, Італія), академік, професор Міжнародної академії літератури, мистецтва і науки «Сгесі-Магіnо» (Версаль-Турин, Італія).

1990 року отримав гран-прі на міжнародній виставці в Сеулі. У 2002-2006 рр. здобув бронзову медаль Міжнародної академії модерного мистецтва, спеціальну міжнародну нагороду «Трофей медузи» XXVI (Рим, Італія, 2005 р.) і ще багато-багато інших, не менш почесних нагород.

Не думаючи про славу, працює у своїй творчій робітні в Будинку художника, а слава і в цьому році не забарилася. Одна з найпрестижніших премій у галузі живопису — премія
Антонія ван Дейка (м. Рим), присуджена нашому івано-франківському художникові Володимирові Гуменному. Від імені усіх друзів-митців вітаємо свого товариша з високим визнанням, зичимо й надалі творчих звершень, натхнення і перемог.

Марія Корпанюк.
Художниця.

Галичина / 13 грудня 2007 р.

Так досвідчений майстер живопису і кераміки, член Національної спілки художників України, поетеса та ініціаторка багатьох цікавих починань в артистичному середовищі міста, Марія Корпа-нюк назвала вже четверту виставку малюнків своїх вихованців, на якій представлені роботи дітей за останній рік.

Вони й справді схожі на веселку, оці дітлахи – веселі, яскраві, жваві й непосидючі. Марія Михайлівна зізнається, що свого часу саме завдяки дітям їй захотілося малювати, бо раніше захоплювалася керамікою: “Моє завдання – розбудити художника в дитині. Я люблю фантазувати, тому дітям зі мною цікаво. Як птахові мало одного крила, щоб полетіти, так і мені одної глини для втілення моїх фантазій замало. Я бачу, який світ кольоровий, і мені хочеться його намалювати. Цьому навчаю й дітей: бачити, який світ кольоровий, відкривати божественне в собі. Коли щось роблю, то ця праця повністю поглинає мене, я насолоджуюся нею. В житті я граюся. Багато працюю, але праця для мене – теж швидше гра, а гра не може бути тяжкою. І життя для мене – це гра. Напевно, так само легко Бог колись створював світ”.

У студії художниці – малеча віком від двох до одинадцяти років, усього 25 юних обдарувань. Пані Марія не проводить відбору, бо переконана, що всі діти талановиті від природи, її завдання лише в тому, щоб допомогти цим талантам розкритися. І заохочувати їх до цього не треба – вони повністю поринають у світ своїх фантазій. Малюють переважно гуашшю, хоча є й акварелі, а також роботи з пластиліну, кераміка.

Тематика дитячих творів необмежена, як і Космос: діти малюють героїв улюблених казок, ангелів, природу, звірят, птахів, квіти і навіть… футболістів. “Я даю їм якусь загальну тему, наприклад вогонь, а діти вже втілюють її хто як бачить і може: один малює ватру, другий – дракона, третій -піч”, – пояснює наставниця.

Про кожного зі своїх вихованців вона склала невеличкого вірша. Ось, скажімо, наймолодший художник-модерніст – дворічний Артемко Прокопів:

Я художник Артем,
Я малюю без проблем.
Хоч мені всього лиш два —
Ідей повна голова.
Ми художники з дідусем,
В дідуся всього я вчуся.
Пензлі, фарби, олівці
Створюють шедеври ці.
Та різниця є між нами –
Трішки різні в нас програми,
Бо дідусь мій — реаліст,
А я – справжній модерніст.

Художницю та її маленьких вихованців вітали представники влади, колеги, друзі. Вона ж висловила щиру вдячність людям, які допомогли організувати виставку: голові правління обласної організації Національної спілки художників України Ігореві Токаруку, директорові друкарні “Місто-НВ” Романові Онуфріїву, директорові кінотеатру “Люм’єр” Лідії Шкрібляк, директорові гуртівні канцтоварів “Наш партнер” Людмилі Дорошенко, дизайнерові Наталці Вінтонюк, підприємцеві Оксані Бринській, Іванові Яковцю, а також арт-кафе “Гармидер”.

А восени Марія Михайлівна планує відкриття чергової виставки, можливо, у ляльковому театрі. Хтозна, можливо, проект “Марія Корпанюк і діти” буде найвдалішим у її житті і років десь так за десять-п’ятнадцять хтось із її вихованців прославить не лише Івано-Франківськ, а й Україну?

Ірина ШАЛКІТЕНЕ

Вечірній Івано-Франківськ / №19 (019) 8 липня 2010 р.

   До зустрічі з Марією Корпанюк я уявляла собі художницю, щонайменше, як небожительку: вона весь день просиджує в роздумах, які красиво називають “муками творчості”, перед мольбертом і думки її, як сонні змії, снують навколо високих тем. Спокійна і відсторонена, – ось яка вона – Жінка з пензлем. Ці мої уявлення розбилися, як шибка, в яку влучив м’яч малого футболіста. Пані Марія виявилася швидкою, мобільною, але разом з тим дуже жіночною. За такими жінками мужчини на вулиці “звертають шиї”. Вони вміло підкидають дрова до “сімейного вогнища”: тут панує взаємоповага і взаєморозуміння. Діти в таких сім’ях успішні і впевнені.
Пані Марія розказує, що любить поратися вдома:
   – Я дуже люблю всяку “жіночу” роботу і роблю все швидко. Коли я займаюся однією справою, то в мене ще з десять виходить попри неї. Ніколи не страждаю, коли це все роблю. І до будь-якої роботи підходжу з творчим настроєм. Люблю імпровізувати, творити.
   Протягом 20 років я займалася виготовленням кераміки, та думки про малярство переслідували мене завжди. Я почала малювати в 2001 році і протягом 2-ох років створила більше 100 робіт. Моя перша майстерня була на вулиці Київській. В підвалі з маленькими віконцями взимку було холодно, я сиділа завита в пухову куртку і малювала. Невдовзі
зробила виставку пастелей.
Всі її картини про ЖІНКУ. Твори пані Марії розказують про неї: загадкову, оповиту романтичним ореолом. Жодна її ЖІНКА немає чітко виписаного обличчя:
  – Я у всьому люблю недомовленість. В недомовленості є щось поетичне. Мої картини глядач має можливість “домалювати” своєю уявою. Такі мистецькі твори підштовхують до роздумів, мислення.
  В мене майже всі картини присвячені жінці. Це — збірний образ. Але всі, хто бачив мої роботи, кажуть, що помічають в них мене.
  Жінка романтична, прихована, недосказана. В мене є багато образів Діви Марії, Мадонни – Духовної Жінки. Мене більше цікавить жіноча духовність, ніж її зовнішні ознаки. Краса жінки вже оспівана чоловіками, бо саме їх цікавить більше зовнішність.
Пані Марія працює ввечері. Вона каже, що це зумовлено її розкладом дня. Зранку її чекають в аудиторії студенти. Вона – викладач кафедри образотворчого мистецтва педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника:
  – Своїх студентів я намагаюся навчити БУТИ ЛЮДЬМИ. Бо вони – наша майбутня інтелігенція. Зі студентами багато розмовляємо на теми моралі. Адже вчитель закладає в дитині фундамент людяності, ставлення до життя.
Ввечері майстерня пані Марії оживає. Приміщення сповнюється художніми образами. Ніякий звук не потривожить думки і відчуття. Майстриня навіть радіо тут не має:
  – Я сиджу і слухаю музику тиші і саму себе. Хоч слухати музику я люблю, коли працюю вдома. А в майстерні я заглиблююся в свою душу.
   Дуже люблю працювати з кольором. Я бавлюся фарбами, як мала дитина ляльками. Люблю стриману гаму. Тому й обрала пастель: це благородний матеріал.
   Найважливіше для мене малювати. В цьому знаходжу найбільшу насолоду і задоволення. Мої мистецькі роботи є в музеях і приватних колекціях України й за кордоном. Aле більшість своїх робіт хочу залишити дітям.
Пані Марія пише картини не тільки пастеллю, а ще й віршами. “Ніким не бачені картини” – так вона назвала одну зі своїх поетичних збірок. В ній читач має змогу не стільки прочитати як відчути образи, які зринають в душі автора, вірші-картини, які малює серце Марії Корпанюк.

Наталя ТЕМЕХ
“Вечірній Івано-Франківськ” / №8 (104) 28 лютого 2008 р.

Марія Корпанюк: Ніхто не знає, яка я

Марія Корпанюк — член Національної спілки художників України, старший викладач кафедри мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Лауреат обласної премії в галузі мистецтва, архітектури і дизайну
ім. Я. Лукавецького. Авторка поетичних збірок «Творяща глина» і «Ніким не бачені картини».

Оля Томаш
Виставка “Марія Корпанюк і діти” відкрита до ювілею художниці в залі обласної організації Національної спілки художників України.

Марія Корпанюк: Є вислів матері Тере
зи, що зима повинна приготувати дорогу
 весні. Мені хотілося почати з найменших, 
там, де закладається любов до мистецтва.
Тут, на цій виставці, 13 малюнків дітей. Наймолод
шій учасниці чотири роки. Дехто приходить до
мене в майстерню. Колись завжди художники мали
 при собі учнів, і це мої маленькі учні: діти знайомих, 
родичів. Деякі навіть не приходять — вдома малю
ють, я просто запросила їх. Це не якісь вундеркінди з малювання, звичайні діти, але я вже бачу, що 
серед них вимальовуються майбутні художники.
Оля Томаш: Чого б ви хотіли дітей навчити?
МК: Я хотіла би розбудити творчість 
в них, навчити їх фантазувати, бачи
ти, який світ прекрасний, який кольоро-вий. А все решта вони потому пізнають.

ОТ: А що вони вам дають?
МК: О, я багато чого від дітей навчила
ся. І, дякуючи їм, я почала малювати.
Діти можуть все. Я дійсно стаю дитиною з дітьми: вони бачать, що я така
 сама, як вони — і відкриваються. Про
сто я трошки більше знаю, але прийде час, 
що я буду знати менше, а вони більше. 
Думаю, наступного разу буде навпаки:
«Діти і Марія Корпанюк». І буде одна моя 
робота й багато дитячих. У цій експозиції
 більшість нових моїх пастелей, а зі старих
 я вибрала найкращі. От остання серія на
зивається «Нестерті часом», я там імпро
візую на тему давніх ікон. Мені хочеться, 
щоб люди пригадали ці ікони й відбиток 
часу побачили на них, що вони ще крізь
час проглядають з такою великою силою.

ОТ: Чому пастель подобається?
МК: Тому що матовий такий, шляхетний матеріал. Я не люблю нічого, що блищить. Ви бачите, яка моя кераміка? Вся матова, неглазурована, в стриманих кольорах — так воно все виглядає, ніби відбиток часу на ньому.
Чому важливо, щоб відбиток часу? Час благородності додає.
Пастель і глина — це мої матеріали. Це я.
Я якось в один момент легко і плавно перейшла з кераміки на пастель. По дорозі назбирала квіточок і мені захотілося їх намалювати. Я не виходила з майстерні по десять годин. І за два роки вже зробила персональну виставку. Просто виплеснулося. Коли малюю, забуваюся: я вже тоді ні дружина, ні мама, ні вчителька — ніхто.

ОТ: А що об’єднує вашу кераміку і пастель?
МК: Тема духовності жінки. Мені хочеться показати, яка жінка зсередини, її внутрішній світ. Ці теми почалися ще в кераміці: Марії, Мадонни, жінки-храми, велич, світло.
Я дуже багато створила кераміки, тому що працювала в ній 30 років. Порахувала, що за рік якось роздарувала 100 робіт. А в пастелі є робіт 200, бо я не так давно малюю.

ОТ: Ці всі ваші іпостасі: художниця-вчителька-мати-дружина — гармонійне ціле чи часом сваряться?
МК: Гармонійні. Я це все люблю. Я люблю бути і мамою, і жінкою, і дитиною, і художницею, і вчителькою. Для мене не складно зварити борщ. Я люблю готувати, приймати гостей. Я все роблю швидко.

ОТ: А які страви готуєте?
МК: І галицькі, і гуцульські. Тому що в мене три гуцули, а я галичанка. Правда, хлопці люблять гуцульські: вони жили в дитинстві там, у баби, в горах.

ОТ: Ким виросли ваші діти?
МК: Я б хотіла, щоб були добрими людьми. Я тільки про це Бога прошу. А професія — один художник, випускник Львівської академії мистецтв, а другий закінчив інститут туризму. Юрко і Семен Корпанюки. Колись давно були два заслужених майстри — дід мого чоловіка, Василя Корпанюка, і дідів брат. Дідо навчив усіх внуків різьбити. Старший син, Юрій, навіть робив колони в Михайлівському соборі в Києві. Дуже працьовитий і талановитий, займається інтер’єрами. А Семен художником бути не захотів, але різьбити вміє і має добрий смак.

ОТ: А є страва, яку вас завжди просять приготувати?
МК: Налисники з м’ясом і грибовою підливою.
Вони з’їдаються швидко, з-під пера, як кажуть.

ОТ: Якби ви могли порівняти себе з якоюсь водоймою, то з якою?
МК: Напевно, з рікою. З Дністром. Я виросла на березі Дністра. Він буває різний. Усі думають, що я повільна і спокійна, але я швидка і неспокійна.
Моє коріння з Галицького району. Суботів — це моє раннє дитинство. Він досі мені сниться. Я виростала в любові. Це і для жінки важливо, і для чоловіка. Бо він як виростає не в любові, то потім сам не вміє любити.

ОТ: То ви — щаслива людина?
МК: Я щаслива людина. Джерело щастя? Я думаю, що в мені. Я п’ю з нього. Я черпаю і з навколишнього, але ж найбільше із самої себе. Я щаслива, коли довкола є багато творчих людей, бо було би сумно, якби я одна така щаслива була, а решта всі нещасні. Хочеться, щоби всі були щасливі. Мені себе не жаль, я себе не бережу: я віддаю себе побільше, де лише можу. Особливо дітям.

Налисники від Марії Корпанюк
Роблю налисники, звичайні. Накладаю фарш, наполовину свинину з телятиною. М’ясо відварюю, перемелюю, цибульку смажу туди, навіть даю бульйону трішки, перцю, солі, коріандру. Загортаю трубочками. А потім роблю з грибів яворівських підливу. На Гуцульщині грибами називають тільки білі гриби, тобто має бути з натуральних білих сушених грибів. Сметану я не даю. Смажу муку і нею заправляю цю підливу. Подаю окремо, а люди собі поливають.

Золота КАСТА / №1, вересень 2008

Марія Корпанюк:

«Життя для мене — це гра»

автор Ірина Шалкітене

Марія Корпанюк — майстер живопису і кераміки, поетеса, ініціатор багатьох цікавих починань в Івано-Франківську. Вона — учасниця міжнародних і вітчизняних виставок та пленерів.

— Пані Маріє, нещодавно у Вас з’явилася нова майстерня. Як будете її облаштовувати?

— Маю в сім’ї трьох мужчин — вони й допоможуть. Чоловік Василь Корпанюк — голова обласної організації Національної Спілки майстрів народного мистецтва. Старший син Юрій закінчив Львівську академію мистецтв, працює директором дизайн-студії. Прекрасно різьбить, оздоблював Михайлівський собор у Києві. Молодший син Семен вчиться в інституті туризму Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Семена назвали на честь чоловікового діда, відомого майстра по дереву, а Юрій носить ім’я рідного брата діда. Та й друзі не залишать мене наодинці з клопотами. А взагалі я не боюся ніякої роботи: залюбки перу, шию, плету, куховарю. Мистецтво надихає мене на все.

— Як відбувалося Ваше становлення у мистецтві?

— З приїзду до мого батька знайомих — київських художників. Побачивши мої малюнки, вони порадили віддати мене на навчання до Косівського технікуму художніх промислів. Батько ж хотів бачити мене фармацевтом або іншим фахівцем, який мав би гарантований шматок хліба. Я захопилася виготовленням керамічних виробів.

Закінчивши навчання в Косові, працювала в художньо-виробничому комбінаті Івано-Франківська. Тоді ж там почав працювати і мій майбутній чоловік. Він закінчив Львівський художній інститут (нині Академія мистецтв). Ми всі тоді були молоді — Степан Грицей, Василь Вільшук, Володимир Гуменний.

Знайомі подарували мені невеличку пічку для випалювання кераміки, і я почала творити. Не мала тоді ні барвників, ні глазурі. Робила невеликі настінні прикраси, скульптурки. За якийсь час уже мала свою першу персональну виставку, а 1983 року вступила до Спілки художників. Спочатку була вільним художником, потім деякий час працювала відповідальним секретарем обласної організації Спілки художників. Тепер викладаю методику образотворчого мистецтва на кафедрі мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і за сумісництвом працюю в художній школі.

— Виставка гуцульських скринь у Києво-Печерській лаврі, на якій побував Президент України Віктор Ющенко, — то робота Вашої родини?

— Так, її організував троюрідний брат мого чоловіка Петро Корпанюк. На тій виставці було представлено сорок скринь. Петро подарував одну з моїх робіт (керамічну пташку) Віктору Ющенку. Коли Президент приїжджав на Різдво в село Яворів Косівського району, де він тридцять років тому починав свій трудовий шлях і звідки, власне, походять Корпанюки, то шість кілометрів ішов пішки в гори, щоб відвідати знаменитого різьбяра Дмитра Шкрібляка — надзвичайно цікавого і талановитого майстра.

— Чи можете назвати якусь подію у творчому житті, котра розкрила нові грані вашого таланту і, можливо, змусила по-новому подивитися на світ, на людей?

— Це сталося після поїздки на творчу базу Спілки художників у місті Дзінтарі (Латвія) на міжреспубліканський пленер керамістів. У мене тоді розігралася ностальгія за рідним краєм, а крім того, зважаючи на велику кількість художників з усього колишнього Союзу, захотілося показати щось своє, національне. І тоді створила об’ємно-просторову композицію, яку спочатку назвала «Тіні забутих предків». Але з огляду на те, що не всі читали Коцюбинського, перейменувала її на «Карпати».

— Що являла собою ця композиція?

— Це були п’ять гір, кожна з яких мала інший колір. Чорна гора — це хлопці, січові стрільці, червона — музиканти, біла — наречені, зелена — отара йде до водопою і, нарешті, остання гора — карпатський ліс і гуцулка на його фоні. Ця робота в числі інших шести моїх робіт експонувалася на міжнародній виставці в італійському місті Фаєнса — центрі сучасної світової кераміки. Мені дуже цікаво було побувати в такій групі. Не маю звички довго милуватись якоюсь однією своєю роботою. Мені цікаво те, що роблю в дану хвилину. Я люблю йти вперед. Мої роботи експонуються в наших місцевих краєзнавчому і художньому музеях, у приватних колекціях в Україні й за кордоном. А ще сотні своїх робіт я просто роздарувала.

Художники — великі фантазери. Вони, як діти, вірять у те, що роблять.

— Як давно Ви викладаєте у художній школі?

— Уже сьомий рік. Спочатку мені дуже важко було пристосовуватися до роботи «на певну годину». Та я завжди поважала вчительську працю, мої батьки — вчителі, і тому, мабуть, ставлення до цієї професії у мене особливе. В перший рік мені дали найменших дітей, доводилося бути не лише вчителем, а й нянькою. Але саме завдяки цим дітям мені захотілося малювати. Хоч як дивно, до того не малювала.

— То виходить, що вчите не лише Ви — вчать і Вас?

— Бачили б Ви, які цікаві роботи ми виконували з цими малюками, які виставки організовували! Чимало художників спеціально приходили подивитися на ці роботи. Є діти дуже здібні. Моє завдання — розбудити художника в дитині. А ще до малювання мене спонукали роботи Осина Сорохтея. Не знаю чому, але після того, як я їх побачила, творчість Сорохтея запала мені в душу. Хоч де б ходила, думала про нього. Знайшла спонсорів, ми оформили основний його доробок — більше п’ятдесяти робіт — і організували виставку. Врешті, загітувала педколектив нашої школи назвати її іменем талановитого художника. Напевно, там, на небесах, Сорохтей замовив за мене слово. Це натхнення — подарунок небес.

— Відчувається, що у Вас надзвичайно розвинута уява.

— Так, я люблю фантазувати. Тому дітям зі мною цікаво. Як птахові мало одного крила, щоб полетіти, так і мені одної глини для втілення моїх фантазій замало. Я бачу, який світ кольоровий, і мені хочеться його намалювати. Хоч чим би займалася, я люблю те, що роблю. Я — художник, тому хоч з яким би матеріалом працювала, у все вкладаю частку душі, і він оживає.

— Які якості цінуєте в людях?

— Передусім доброту, людяність, а ще — почуття гумору. З людьми, які мають почуття гумору, легше і цікавіше.

— Широкий загал більше знає Вас як художницю, і лише небагатьом відомо, що Ви ще й поетеса.

— У 70-х роках минулого століття у видавництві «Молодь» вийшла збірка віршів, які почала писати, ще будучи студенткою. Другу книгу «Ніким не бачені картини» проілюструвала своїми роботами. Передмову написав відомий поет Володимир Базилевський — чоловік, якого я не знаю особисто, але який мене дуже добре відчув через поезію.

— Про що ці вірші? Про нещасливе кохання?

— Ні, про нещасливе кохання я не пишу. Мене більше хвилюють філософські теми, природа, світ і я в ньому.

— Якими принципами керується у житті Марія Корпанюк?

— Я над цим не думала. Живу сьогоднішнім днем, нічого наперед не загадую, просто насолоджуюсь кожною миттю і щохвилини намагаюся зробити якнайбільше. Коли щось роблю, то ця праця повністю поглинає мене, я насолоджуюся нею. В житті я граюся. Багато працюю, але праця для мене — теж швидше гра. Вона не може бути тяжкою. І життя для мене — це гра. Напевно, так само легко Бог колись створював світ. Мені працюється весело, бачите, у мене тут немає ні радіо, ні телевізора. В мені моє джерело натхнення.

— Чи маєте кумирів у мистецтві?

— Іноді я захоплююся навіть не художниками, не митцями, а звичайними людьми. Серед них є чимало таких, перед ким варто схилити голову.

— Пані Маріє, Ви не шкодуєте, що пішли в мистецтво?

— Ні, не шкодую, тому що це моє. Я не люблю точності, а люблю імпровізувати. Хоча заради справедливості варто сказати, що при потребі буду виконувати будь-яку роботу. Вважаю, що можна підходити творчо до будь-якої праці, навіть до догляду за хворим. Люблю землю, із задоволенням вирощувала би квіти.

— Вважаєте себе щасливою людиною?

— Так.

— Ваші творчі плани?

— Провести персональну виставку у Києві — у Спілці художників або в Києво-Могилянській академії.

CITY LiFE / №4 (21), квітень 2006

Як відомо, Івано-Франківщина має міцно усталені в часі і надзвичайно потужні за характером матеріально-художнього наповнення традиції гончарства й мистецтва кераміки. Склався навіть певний стереотип, який локалізує ці види народної й декоративно-ужиткової творчості краю в межах Гуцульщини (Коломия, Пістинь, Косів). Він не тільки усуває з поля зору інші, не менш цікаві осередки традиційного керамічного промислу на Покутті, Войнилівщині, Бойківщині, але й до певної міри ускладнює характер взаємозв’язків між традицією і сучасним її використанням. У 1950 – 1980-х роках тиражоване репродукування керамічних виробів у Косові, попри те, що там працювало і продовжує працювати немало самобутніх майстрів, призвело до помітного вихолощення багатовікових традицій. Сформувалися певні “стандарти” сувенірної чи виставкової продукції, що втратила своє первісне функціональне призначення, а разом з ним і здатність до розвитку форм, технології і засобів художнього оздоблення відповідно до вимог часу. “Гуцульщина” в кераміці набула ніби протегованого, офіційного статусу у виставковому житті обласного центру, діяльності Художньо-виробничого комбінату, заповнила інтер’єри багатьох громадських установ і сховища місцевих музеїв. Були, звичайно, певні спроби розгерметизувати цю вузько потрактовану традицію — дрібна жанрова пластика Василя Аронця, використання напівзабутої технології димленої кераміки Михайлом Кікотем і Юрком Іллюком чи спорадичне звертання поодиноких випускників художніх закладів Львова до сучасних формальних пошуків. Але тотального впливу на загальну, досить інертну ситуацію вони не мали. Принаймні, чогось подібного до “феномену Гавареччини” або сміливого експериментування з формально-пластичними можливостями глини, властивого львівським професіоналам-керамікам, на теренах області не відбувалося.
Може, тому таким несподіваним і обнадійливим мистецьким фактом 1980-х років стала поява на одній з обласних художніх виставок об’ємно-просторової композиції “Карпати”, створеної івано-франкІвською художницею Марією Корпанюк в 1983 році. Такого сміливого і водночас органічного поєднання масштабної абстрагованої форми, ритміки немовби оповитих пісенною архаїкою гуцульських мотивів, які вільно розгортаються довкола стилізованих гір з багатством різнохарактерних фактур і природною колористикою випаленої глини, здається, не очікували від майстрині, яка лише рік перед тим була прийнята до членства в обласному відділенні СХ України. Робота виконувалася на міжреспубліканському пленері керамістів у Дзінтарі (Литва) й після жорсткого конкурсу, в числі небагатьох творів, експонувалася на престижній міжнародній виставці в італійському місті Фаєнца. Тепер вона зберігається в Івано-Франківському художньому музеї.
Марія Корпанюк — уродженка с. Суботова Галицького району, місцевості з надзвичайно розвинутими в XIX — на початку XX ст. керамічними промислами й осередками виробництва чорнодимленої кераміки, генетично пов’язаної з давньогалицькими художніми традиціями. Професійний вишкіл здобувала на відділенні кераміки Косівського технікуму художніх промислів, який закінчила у 1972 році. Як не дивно, але перша персональна виставка майстрині відбулася зовсім недавно — у серпні 1998 року у виставковій залі Івано-Франківського відділення СХ України. Мабуть, одну з причин тут слід вбачати в камерному спрямуванні творчості Марії Корпанюк, менш пристосованої до загальноприйнятих форм експозиційно-виставкової роботи. У її творах превалює пластично-скульптурний, чи точніше — горельєфний характер осмислення тем і образів. Ручна технологія дозволяє поєднувати дуже різні способи й манери виконання: ескізний експромт, що буквально наноситься пальцями по ще вологій поверхні глиняного пласта: силуетний рисунок гострим стилосом, який залишає на поверхні матеріалу глибокі борозни; мозаїчний принцип заповнення площини окремо відформованими об’ємними елементами тощо. Майстриня не зловживає поливами, хоч в деяких роботах, саме завдяки їм, створюється широке коло асоціацій з різними техніками малярства (“Марія”, “Мадонна”, серії пейзажних мотивів). Перевага надається природним якостям теракоти з характерним цеглястим колоритом і фактурами, які зберігають сліди вогню. Тематичний діапазон творів завжди є співрозмірним з узвичаєними людськими почуваннями, духовними категоріями людського буття і національними традиціями образотворення: серії плакеток “Сім’я”, “Двоє”, “Храм”, варіації на теми давнього галицького іконопису, пейзажі та анімалістика. Крізь сучасні дизайнерські форми часто проглядають, хоч і стилізовані, але достатньо виразні мотиви традиційно гуцульської різьби на дереві, писанкарства і вишивки. Іноді вони реалізуються в образах крилатих голівок херувимів, хрестів і делікатної орнаментації, як в декоративному пласті “Молитва”. Цей особливий ненав’язливий колорит Гуцульщини становить вартісну ознаку індивідуального стилю сувенірної продукції Корпанюк — мініатюрних плакеток, медальйонів, жіночих прикрас, пам’яткових медалей. Через багато років художниця повернулася до об’ємно-просторової пластики в серії робіт “Птахи” (1997—1998). Як і в композиції “Карпати”, гранично спрощена і водночас промовиста форма є тут головним носієм ідейно-художнього задуму. Досконалою пластикою, темною, гладко виправленою чи, навпаки, шорсткою на дотик фактурою — “Птахи” нагадують вироби народних майстрів — традиційну іграшку з димленої глини, каріни і свищики Ю.Іллюка, ужитковий посуд войнилівських гончарів. Доробок Марії Корпанюк, який лише спорадично з’являвся на виставках, врешті став повноцінним надбанням художнього процесу. Саме тепер, після персональної експозиції, відкриваються для неї ширші горизонти для реалізації потенційних задумів і можливостей.

Віктор Мельник

Національна спілка художників України,

“Образотворче мистецтво”. 2001, ч. 2, с. 1-88

Maria Mykhailivna Korpanyuk – artist-ceramist, member of the National Union of Artists of Ukraine

Maria Korpanyuk graduated from Kosiv College of Applyed Arts, Institute of Arts of Ivano-Frankivsk National University named after Vasyl Stefanyk. Nowdays she works as a senior teacher of the Department of Artistic Disciplines of Prykarpattya National University.

As artist-ceramist M. Korpanyuk likes to work with clay and chamotte. Her most famous works are the following: The Carpathians, The Nativity Play, The Prayer, The Enlightened, The Sun, Adam and Eve, The Woman and others.

Maria Mykhailivna’s works have been exhibited at regional, all-Ukrainian and international exhibitions in Russia, Latvia and Italy (Faenza), and are kept in museums of Ivano-Frankivsk and in private collections.

M. Korpanyuk is a recipient of the regional award in the fields of art, architecture and design named after Ya. Lukavetskyi.

Кераміка України / Ceramics of Ukraine/ Ред.: Серб М., Мисан Л., Гавриленко О., Онищенко В., Андрусів С., Пошивайло І., Проскура С., Пріхна Т., Голубець О. – Київ: Логос Україна, 2009 р.