Ввійдуть у тінь і сходами у тінь
Протупотять мої дитячі ноги,
А там відкриється горище вбоге,
Де в порохах сріблиться волосінь
Надії нашої й тривоги.

Вощина, віск, пляшки, книжки,
Ніким не бачені картини,
З яких шалене військо рине,
Аж сяють білі сорочки.
Аж очі з відблиском перлини.

Летять скривавлені бики
Зі списами у темнім чреві,
І птах, народжений на древі,
Паде крильми на ті кістки.
О кров… і очі металеві…

Той птах чорніший від землі,
Вже тінь його руки сягає,
І знамено у млі зникає,
В далекій історичній млі.
І дзвін розлуку сповіщає.

Тут темно, парко, запах бузини,
Лиш в тім кутку, де збита черепиця,
Сіяє із небес мені криниця,
І серцем я торкаюсь далини,
Що береже в собі ті славні лиця.

1988
Збірка “Ніким не бачені картини”

Смолою пахло, фарбою і клеєм.
Коли ж проміння впало з висоти,
Лягли долів тонкі хрести
І день кінчався й починавсь зорею.

Здалека налітали літні звуки,
Гукали в полі діти-пастухи,
І запах лип возносився верхи,
І підіймав він онімілі руки.

І бачив зрідка, дивлячись туди,
Куди немає більше вороття,
Землі і неба радісне злиття
І хату білу, і в цвіту сади.

Він знав, таке буває раз в житті:
Малюєш легко, як дитина.
З’явилась постать Бога-Сина,
А далі ангели й святі.

А дальше сонячна колона
Розмила складки срібних риз
Й лоза повилась на карниз,
Зронивши виноградні грона.

…Був літній день п’янкий, паркий,
Павук розкинув павутину,
Марія пригорта дитину,
Не вірячи у злі чутки.

А вість прийшла. Пора в дорогу.
Втікайте! О біда, біда!
Йде ослик. В глечиках вода.
І ангел, посланець від Бога…

Коли він погляд вбік зронив,
Туди, де сутінки густі,
Чотири плями золоті
Хтось до підлоги пришпилив.

Там легко босими ногами
Ступали в золото жінки,
Несли букетики й вінки,
Полотна вишиті і рушники,
Що їхніми були дарами.

04.05.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Б. Стефанюку

Тремтить гілля від вітру і від спеки.
Столітні липи у коронах цвіту.
Жита й життя, і половина літа,
Життя і літо, й спогади далекі.

У холоді під липами сидять
В задумі браття в світлих капелюхах.
І дим домішується до густого духу,
І бджоли на той дух сюди летять.

І тиша ця порушується словом,
А слово відбивається в очах.
І під пахучий, медом критий дах,
Злітають іскри тихої розмови.

Та враз вона, здійнявшись догори,
Покинувши це коло чоловіче,
Злітає легко на вселенське віче:
Її несуть-підтримують вітри.

Вона, як воїн, що пройшов крізь битву.
Тепер її далеко в світі чути
З питанням: бути чи не бути?
Стихає й переходить у молитву.

25.07.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

О. Заливасі

Схрестились промені навкіс.
Вечірнє сонце увійшло до храму
І золотом вповило рами
І ангела, що вість приніс.

Він, прихилившись до колони,
Стуливши крила, склавши руки,
Занурившись у хвилю звуків,
Вдивлявся в полотно червоне.

Невидимий в такому тлумі,
Натхнений силою небес,
Він бачить: люд вирує весь,
Лише один стоїть в задумі.

Могутнім видихом органа,
Він чує, прозвучала мова,
Й до горла підступило слово,
Як кров, очищуючи рану.

А чоловік серед народу,
Немов на сповіді, відвертий,
Вже вклинив погляд свій упертий
В серця і душі свого роду.

Земля, земля! Звучать хори.
Земля наповнена хорами.
Чи заслужив я, Господи, у храмі,
Подумав він і глянув догори.

І Той, що з купола вслухавсь
У розповідь його палку,
Вже бачив не народ – ріку,
Якої в спразі дочекавсь.

06.07.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Воно з’являється зненацька,
Поміж дерев траву приляже
І променем мене прив’яже,
Як в’яже рибу сіть рибальська.

І, відриваючись поволі
Від графіки вологих тіней,
Я кину погляд неодмінно
На коренів коліна голі.

На камені, що від вершини
Летять долів у цю хвилину,
На піраміду мурашину,
Що оживає ще до днини.

На все осяяне довкруг,
На все затінене від ока,
На дятлове дупло високе
І на гриба незримий дух.

На тих, що йдуть собі додому,
Завдавши пили і сокири
На світу сторони чотири.

08.11.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Ударив грім. Засвічуючи ліс,
Сяйнула блискавка понад верхами.
І ліс до неї враз підріс
Всіма шишками і голками.

І пахощі грибів і хвої,
І моху, й прілого вже листя
В дощі чутніші стали вдвоє
І в ніздрі налилися.

Мені в той час здалось на мить,
Що в мокрих афинах під небом
Не дощ, а інструмент стоїть
Й притягує до себе.

І я, вслухаючись в початок
Тієї музики чудної,
В собі відчула дивне свято
Уяви, зродженої грою.

І раптом з шепоту і сліз,
З дощу, з серцебиття
Намалювавсь в очах ескіз
Із кольором життя.

Був мій розбуджений мазок,
Немов ранкова сутінь,
Як трепет птиць поміж гілок,
Як щебету присутність.

Як дух в розступлених кущах
Зникаючого звіра,
Як новоявлена в дощах
З тривоги віра.

27.05.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

На срібне риб’яче плече,
На мокре плетиво зелене,
Прозора тінь моя тече,
Мальована промінням з мене.

Гладеньким мохом оповиті
Дністрові білі камінці.
В тугу матерію налиті,
Лежать на вимоклій руці.

В печі липневої спекоти
Черлений дзбанок тіла тліє,
А шкіра прагне позолоти,
І між бровами сіль біліє.

Збірка “Творяща глина”, 1987

Ще не було весни такої
У травах лісу, в травах поля.
Велика комашина воля,
Велика радість неспокою.
Скрипки, віолончелі, бубни,
В траві – завзяті віртуози.
Квітки стають в химерні пози,
Рослинну кров на радість будять.

Блакитно, біло, фіалково.
Тече весна стеблом зеленим.
В колисці трав зродилось слово.
У небесах над буйним кленом
Рве вітер простору окови
І вповивається навколо мене.

Збірка “Творяща глина”, 1987

Тихо, темно, таємниче.
Світлячки то тут, то там.
І смерік тонкі обличчя,
Перетворені на храм.

Мовби люди повклякали
І стоять у забутті,
Незворушні чорні скали
І свічки їх золоті.

Збірка “Творяща глина”, 1987