***
Я іду по стоптаній дорозі.
Вир. Вечірніх жаб хори,
День скотивсь з черленої гори
І погас на сонячнім порозі.

Перед мене, мов важку завісу,
Спущено аж до самих повік —
Чую, як тече й пульсує сік, —
Темну смугу молодого лісу.

Бачу я, виходить дивний хтось
Й, підпаливши легко в’язку хмизу,
Ліс малює вохрою донизу
І стоїть в задумі, наче лось.

Ось йому на похололі плечі
Плащ паде із білого туману,
Плащ благий, обманювать не стану,
І годиться він хіба для втечі.

А тим часом він не чує втоми.
Все малює. Птах в гіллі притих,
Плащ його у плямах золотих,
А навколо гарно, як удома.

І вилазить з-під кори завзято
Кимсь розбуджена не до пори
Комашня. І кажуть явори:
Це прощання радісне, мов свято.

І виходять з нір принишклі звірі,
В хутрах колючки із терну й рожі,
І пізнати ліс уже не можуть,
Очі їхні — голубі і сірі.

Збірка “Ніким не бачені картини”

І відійшла година пізня,
І рання підступила до ріки,
І мовчки йшли чоловіки —
Світились білі сорочки.

Вже берег правий віддаливсь,
Дністер — немов притихлий звір.
Один здійняв, один потупив зір,
Як сонце встало з-поза гір.

Як зір здійняв і глянув з-під руки,
То стали небеса йому у зріст
І випав кріс, і в землю вріс.
По стежці в небо йшли жінки.

Як зір потупив, там була земля:
Старі батьки верталися додому,
І коні в порохах везли солому,
В соломі бавилось маля.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Коли мені запахне віть соснова,
Уся в шишках і в довгих голочках,
То пролетить в уяві світлий птах
І ліс мені натчеться на основу.

І ляже стежка боком до гори,
Крута й химерна, як мережка,
І ліс мені відкриється, мов фреска,
Де в золоті палають явори.

Прудке створіння вискочить з дупла
І зблисне до очей хвостом рудим,
І по корі стече ранковий дим.
Над ним здійметься сонячна мітла.

І я побачу в затінку дубів,
Де ще нога людини не ступала, —
Тоненька павутина заснувала
Міцну родину лісових грибів,

І я відчую, так уже бувало, —
Воно прийшло і повторилось знову
Перехопило дух і одібрало мову,
І до землі мій погляд прикувало.

26.10.1988р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Ряд очеретяних свічок
На білих паличках,
Мов перевтілений дячок,
Виводить тонко птах.

Осінніх вільх солодкий запах.
Село. Вечірній дим.
Бреде корова по левадах
З телятком золотим.

Збірка “Творяща глина”

Ріка така, нема такої,
Бджола над квітом, звіробою,
І вряд на березі сидять

Мій дід, мій батько і мій брат.

Мій дід щось батькові сказав,

Сказав тихесенько на вухо,
Про те хіба Дністер лиш слухав,

Про те ще чула лиш лоза.

Сказав, і встав, і відійшов,
І не оглянувся назад.
Лишився батько мій і брат.
Мій батько братові сказав

Про щось тихесенько на вухо,

Про те хіба Дністер лиш слухав,

Про те ще чула лиш лоза.

Сказав, і встав, і відійшов,
І не оглянувся назад.
Лишився мій єдиний брат.
Ріка пливе стрімка, невпинна.

Пішли в минуле батько й дід…

Лиш ти, кохана Батьківщино,

Мені сіяєш на весь світ.

Збірка “Творяща глина”

Корів блукаючі цятки,
Летить прозора павутина.
Село на віддалі руки,
Село, що зветься — батьківщина.

На вигоні трава густа,
Дупластих верб зелений ряд,
І хата біла і свята,
І коло хати білий сад.

І золотих кульбаб квітки,
І спраглих бджіл рясні рої,
І теплі глиняні стежки,
Де ноги бігали мої.

Збірка “Творяща глина”

Вона стоїть за крок від мене,
В саду бузок розквіт лишень,
І пелюстки летять з вишень,
І плаття, й все навкруг зелене.
І сад… колись він був такий
Спочатку білий і легкий,
А потім темний, все темніший,
І появились тіні-ніші,
І кольори з’явились інші.
Я бачу зі своїх палат
І з бузинової хатини
Очима дівчинки-дитини:
Веде сусід коня у сад.
І бачу я того коня
Через заслону з чорнобривців,
Як він зітхнув на схилі дня,
Із золотого в біле вицвів.
І захід стомлено погас.
Сусід махнув чомусь рукою,
І запалало над щокою
Червоне й срібне водночас…

Збірка “Ніким не бачені картини”

Присіли ми й вели розмову щиру,
Крилом торкнувся вечір голови,
Лиш ворочки воронячого сиру
Біліли із низенької трави.

Драбина ледь виднілася. В черешні
Стирчав її роздвоєний вершок,
І хтось промовив: треба йти нарешті,
І підхопив порожній свій мішок.

Вже треба йти, а слово поза слово
Текло собі в вечірній напівтьмі,
І я побачила — бліде й шовкове
З’явилось світло на сусідовій спині.

А потім враз волосся спалахнуло
В одної із жінок,
І світло те із-за гори сипнуло
І намоталось в золотий клубок.

І налетіли кажани по хвилі,
Ховаючи між крил головки,
І ми, підвладні тій магічній силі,
Здивовані, замовкли.

Збірка “Ніким не бачені картини”

Ввійдем вологою, а вийдемо вогнем,
Свої суцвіття нам відкриють печі,
І жар дихне на руки і на плечі,
Як зором в глибину його пірнем.

Як зором ми сягнем того ядра,
Де мак творіння нашого тремтить,
Змаліє зір і запалає мить,
Й зачудування стане як гора.

Ми ще розділені, між нами ця стіна,
Там глеки світяться, мов квіти небувалі,
І наші очі як ловці зухвалі,
Підпалені чарчиною вина.

І в час, коли відкриєм перший шов,
І перша цегла теплий хід відкриє,
І наші чола піт прозорий вкриє,
І піч вбере сліди від підошов.

Діткнем руками форми ще гарячі,
Вдихнем в легені порох золотий
І в голос глини, чистий і дзвінкий,
Заслухаємось, мов незрячі.

12.11.1988 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”

Коли всміхнусь, а перші подорожні
Пройдуть моїм невикінченим мостом,
І їх спинити вже буде непросто,
На кожнім кроці зменшуючись ростом,
Вслухаючись в оці слова тривожні,
Торби порожні — жебраки вельможні.
А правий берег сонцем осіянний,
На жовтій глині слід лежить багряний,
Плащі і капелюхи, й сорочки…
І пахне рибою повід ріки.
Отам вони багаття розпалили
І заспівали, що є сили
Всі як один — жінки й чоловіки.
І пахло рибою повід ріки.
Ліс розступивсь, і лис спинивсь,
На теє диво задививсь.
І опустивши очі вниз,
Йшов гайовий помежи хмиз.
Про що були його думки,
Як пахло рибою повід ріки?
З тих пір пройшли роки, роки…

Збірка “Ніким не бачені картини”