Ударив грім. Засвічуючи ліс,
Сяйнула блискавка понад верхами.
І ліс до неї враз підріс
Всіма шишками і голками.

І пахощі грибів і хвої,
І моху, й прілого вже листя
В дощі чутніші стали вдвоє
І в ніздрі налилися.

Мені в той час здалось на мить,
Що в мокрих афинах під небом
Не дощ, а інструмент стоїть
Й притягує до себе.

І я, вслухаючись в початок
Тієї музики чудної,
В собі відчула дивне свято
Уяви, зродженої грою.

І раптом з шепоту і сліз,
З дощу, з серцебиття
Намалювавсь в очах ескіз
Із кольором життя.

Був мій розбуджений мазок,
Немов ранкова сутінь,
Як трепет птиць поміж гілок,
Як щебету присутність.

Як дух в розступлених кущах
Зникаючого звіра,
Як новоявлена в дощах
З тривоги віра.

27.05.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”