Присіли ми й вели розмову щиру,
Крилом торкнувся вечір голови,
Лиш ворочки воронячого сиру
Біліли із низенької трави.

Драбина ледь виднілася. В черешні
Стирчав її роздвоєний вершок,
І хтось промовив: треба йти нарешті,
І підхопив порожній свій мішок.

Вже треба йти, а слово поза слово
Текло собі в вечірній напівтьмі,
І я побачила — бліде й шовкове
З’явилось світло на сусідовій спині.

А потім враз волосся спалахнуло
В одної із жінок,
І світло те із-за гори сипнуло
І намоталось в золотий клубок.

І налетіли кажани по хвилі,
Ховаючи між крил головки,
І ми, підвладні тій магічній силі,
Здивовані, замовкли.

Збірка “Ніким не бачені картини”