Марія Корпанюк: Ніхто не знає, яка я

Марія Корпанюк — член Національної спілки художників України, старший викладач кафедри мистецьких дисциплін педагогічного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Лауреат обласної премії в галузі мистецтва, архітектури і дизайну
ім. Я. Лукавецького. Авторка поетичних збірок «Творяща глина» і «Ніким не бачені картини».

Оля Томаш
Виставка “Марія Корпанюк і діти” відкрита до ювілею художниці в залі обласної організації Національної спілки художників України.

Марія Корпанюк: Є вислів матері Тере
зи, що зима повинна приготувати дорогу
 весні. Мені хотілося почати з найменших, 
там, де закладається любов до мистецтва.
Тут, на цій виставці, 13 малюнків дітей. Наймолод
шій учасниці чотири роки. Дехто приходить до
мене в майстерню. Колись завжди художники мали
 при собі учнів, і це мої маленькі учні: діти знайомих, 
родичів. Деякі навіть не приходять — вдома малю
ють, я просто запросила їх. Це не якісь вундеркінди з малювання, звичайні діти, але я вже бачу, що 
серед них вимальовуються майбутні художники.
Оля Томаш: Чого б ви хотіли дітей навчити?
МК: Я хотіла би розбудити творчість 
в них, навчити їх фантазувати, бачи
ти, який світ прекрасний, який кольоро-вий. А все решта вони потому пізнають.

ОТ: А що вони вам дають?
МК: О, я багато чого від дітей навчила
ся. І, дякуючи їм, я почала малювати.
Діти можуть все. Я дійсно стаю дитиною з дітьми: вони бачать, що я така
 сама, як вони — і відкриваються. Про
сто я трошки більше знаю, але прийде час, 
що я буду знати менше, а вони більше. 
Думаю, наступного разу буде навпаки:
«Діти і Марія Корпанюк». І буде одна моя 
робота й багато дитячих. У цій експозиції
 більшість нових моїх пастелей, а зі старих
 я вибрала найкращі. От остання серія на
зивається «Нестерті часом», я там імпро
візую на тему давніх ікон. Мені хочеться, 
щоб люди пригадали ці ікони й відбиток 
часу побачили на них, що вони ще крізь
час проглядають з такою великою силою.

ОТ: Чому пастель подобається?
МК: Тому що матовий такий, шляхетний матеріал. Я не люблю нічого, що блищить. Ви бачите, яка моя кераміка? Вся матова, неглазурована, в стриманих кольорах — так воно все виглядає, ніби відбиток часу на ньому.
Чому важливо, щоб відбиток часу? Час благородності додає.
Пастель і глина — це мої матеріали. Це я.
Я якось в один момент легко і плавно перейшла з кераміки на пастель. По дорозі назбирала квіточок і мені захотілося їх намалювати. Я не виходила з майстерні по десять годин. І за два роки вже зробила персональну виставку. Просто виплеснулося. Коли малюю, забуваюся: я вже тоді ні дружина, ні мама, ні вчителька — ніхто.

ОТ: А що об’єднує вашу кераміку і пастель?
МК: Тема духовності жінки. Мені хочеться показати, яка жінка зсередини, її внутрішній світ. Ці теми почалися ще в кераміці: Марії, Мадонни, жінки-храми, велич, світло.
Я дуже багато створила кераміки, тому що працювала в ній 30 років. Порахувала, що за рік якось роздарувала 100 робіт. А в пастелі є робіт 200, бо я не так давно малюю.

ОТ: Ці всі ваші іпостасі: художниця-вчителька-мати-дружина — гармонійне ціле чи часом сваряться?
МК: Гармонійні. Я це все люблю. Я люблю бути і мамою, і жінкою, і дитиною, і художницею, і вчителькою. Для мене не складно зварити борщ. Я люблю готувати, приймати гостей. Я все роблю швидко.

ОТ: А які страви готуєте?
МК: І галицькі, і гуцульські. Тому що в мене три гуцули, а я галичанка. Правда, хлопці люблять гуцульські: вони жили в дитинстві там, у баби, в горах.

ОТ: Ким виросли ваші діти?
МК: Я б хотіла, щоб були добрими людьми. Я тільки про це Бога прошу. А професія — один художник, випускник Львівської академії мистецтв, а другий закінчив інститут туризму. Юрко і Семен Корпанюки. Колись давно були два заслужених майстри — дід мого чоловіка, Василя Корпанюка, і дідів брат. Дідо навчив усіх внуків різьбити. Старший син, Юрій, навіть робив колони в Михайлівському соборі в Києві. Дуже працьовитий і талановитий, займається інтер’єрами. А Семен художником бути не захотів, але різьбити вміє і має добрий смак.

ОТ: А є страва, яку вас завжди просять приготувати?
МК: Налисники з м’ясом і грибовою підливою.
Вони з’їдаються швидко, з-під пера, як кажуть.

ОТ: Якби ви могли порівняти себе з якоюсь водоймою, то з якою?
МК: Напевно, з рікою. З Дністром. Я виросла на березі Дністра. Він буває різний. Усі думають, що я повільна і спокійна, але я швидка і неспокійна.
Моє коріння з Галицького району. Суботів — це моє раннє дитинство. Він досі мені сниться. Я виростала в любові. Це і для жінки важливо, і для чоловіка. Бо він як виростає не в любові, то потім сам не вміє любити.

ОТ: То ви — щаслива людина?
МК: Я щаслива людина. Джерело щастя? Я думаю, що в мені. Я п’ю з нього. Я черпаю і з навколишнього, але ж найбільше із самої себе. Я щаслива, коли довкола є багато творчих людей, бо було би сумно, якби я одна така щаслива була, а решта всі нещасні. Хочеться, щоби всі були щасливі. Мені себе не жаль, я себе не бережу: я віддаю себе побільше, де лише можу. Особливо дітям.

Налисники від Марії Корпанюк
Роблю налисники, звичайні. Накладаю фарш, наполовину свинину з телятиною. М’ясо відварюю, перемелюю, цибульку смажу туди, навіть даю бульйону трішки, перцю, солі, коріандру. Загортаю трубочками. А потім роблю з грибів яворівських підливу. На Гуцульщині грибами називають тільки білі гриби, тобто має бути з натуральних білих сушених грибів. Сметану я не даю. Смажу муку і нею заправляю цю підливу. Подаю окремо, а люди собі поливають.

Золота КАСТА / №1, вересень 2008