Вікно. Нема і деревини,
Та шиби, мов магніти,
Впіймали захід, що сяйнув на квіти,
Мольберт — на нім картину.
То захід втому поборов,
Востаннє ясно глянув
Й розлив кругом рожеву кров
З-за хмари, мов із рани.
Засвічена отим вогнем,
Картина запалала,
І я, прощаючись із днем,
Задивлена стояла.
І скрізь, торкаючись мене,
Крізь мене йшло проміння,
І ремесло моє земне
Переросло в творіння.
Та раптом вітер — то не сон —
Зашелестіли книги,
І шиби, мов шматочки криги,
Злетіли на балкон.
Усе змішалось: захід, квіти,
Картина, скло і звук…
І пензель випав з рук.

10. 1998 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”