І ще якийсь поважний пан
З пташиним носом і крильми
До мене промовляв з пітьми,
Але то все було обман.

А степ тремтів. Стояла спека.
На сонці плавився метал.
І вітер мідний лист гортав,
І я той звук впіймав здалека.

Він йшов до мене з-під землі,
Набравшись запаху душиці,
І розмикав мої ключиці,
І крові стигнути велів.

О, за яку таку провину?
Чиї гріхи несу в собі?
Чому не вчу я при сівбі
Коня водить свою дитину?

Та знов чиюсь я бачу спину,
Засмаглу, мідну, молоду,
І я прискорюю ходу.
Зведусь або впаду й загину.

Але міняє хтось картину.

І жінка з тілом мармуровим
На переніссі зводить брови,
І тихий рот її тремтить,
І наче в пропасть все летить.