Г. Аронeць

Знов дощ, нічого не поробиш.
В присмерклім лісі під гіллям,
Немов мисливець, що лишився сам,
Надію втративши на здобич,
Думкам найперше волю дам.

Як на початку ватри дим,
Вони розмиті й безфоремні,
Бліді або, як сажа, темні,
Мов лиця, вдягнені у ґрим,
Бажання їх розгледіти — даремні.

Але якась проходить хвиля,
Мов курява з-перед очей.
Злетить увесь туман оцей,
Розвіється хистке безсилля
Далеких сплутаних речей.

І, проявляючись, мов фото,
З уяви почерпнувши лиця,
Неначе спраглий до криниці,
Що припадає пересохлим ротом,
Я вас збираю по краплинці.

І бачу там на дні самім
Очищений громами простір,
І Ви, немов з дороги гості,
Заходите у світлий дім
У тій блакитній високості.

13.08.1989 р.
Збірка “Ніким не бачені картини”